Неділя за тиждень перед Великоднем називається "Вербною", "шутковою" або "квітною". Це язичницьке свято вшанування прадавнього Дерева життя, як символу вічності, яке відзначають в Україні, а традиція святкування існує і у інших народів світу. Має прадавні дохристиянські корені. Передує Навському Великодню (Чистому Четвергу), який є традиційним святом, відзначаючим в Україні. Виникнення свята сягає сивих тисячоліть – часів Трипільської культури.
За християнським вченням у цей час Спаситель Христос уїжджав до Єрусалиму на ослику, і миряни устеляли перед ним дорогу пальмовим листям. Оскільки в Україні пальми не ростуть, то їх замінили вербовими гілками. Це дерево здавна вельми шановане серед нашого народу, тому що воно перше сповіщає про прихід весни і має цілющі властивості.
У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослуження сходяться всі – старі й малі, – бо "гріх не піти до церкви, як святять вербу". Коли закінчується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти – одне поперед одного – стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути ії по кілька "котиків" – "щоб горло не боліло".
Також був колись в Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви. Це робилося не тільки в суботу, а і в неділю. Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до "колегіюму".
Колись господарі, повертаючися з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або – якщо було близько – то в полі, "щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток", а решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи:
Не я б'ю – верба б'є,
За тиждень Великдень,
Недалечке червоне яєчко!
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли, а б'ючись, примовляли:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
В Галичині примовляли так:
Шутка б'є – не я б'ю,
Віднині за тиждень
Буде в нас Великдень!
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. "Гріх ногами топтати свячену вербу", а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше навесні виганяють скот на пасовисько, то конче свяченою вербою – "щоб нечисть не чіплялася до тварин". Більше того, викидають гілля свяченої верби надвір під час граду – "щоб град зупинився".
Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим' варивом хвору людину чи тварину – у повній надії, що "поможе". Виваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від болю голови. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рани, а горшку, настояну на її листі, п'ють проти шлункових захворувань.
Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу – один з видів верби. Легенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп'яли Спасителя: "за це її черви точать". Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: "Закохався, як чорт у суху вербу!" Козяча верба часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі "базоки" або "котики".
Немає коментарів:
Дописати коментар