Я вмію розуміти слово, або Надбання людства століть до нашої ери і ХV–ХХ століть нашої ери

На зорі цивілізації людство навчилося спочатку в малюнках(піктограмах), а згодом і графічними символами-знаками (ідеограмами) записувати свої думки. Напевне, у слов’ян та й у більшості населення Європи найпоширенішим матеріалом для такого «письма» було дерево – лозина, стовбур, колода, дошка. Невипадково майже всі європейські народи поняття «писати» (хоча й позначалося воно в них різними словами)розуміли приблизно однаково.

У санскриті це слово перекладалося приблизно так: прикрашати зарубками, мережити, розмальовувати. З цією операцією пов’язаний і латинський термін «скрібере» –проводити риски, різьбити, креслити. А грецькі корені «граф» і «грам» передавали процес або результат вирізування, нанесення рисок, витіснення. Отже, писати – означає різати, зарубувати, робити риски на дереві.

«Письмена», що вкривали дерево, так і називалися «деревом», або ще «мисленим деревом», як ужито цей вираз у «Слові о полку Ігоревім».

Латиняни також мали «деревного» кореня відповідник «боух» – дошка.

«Аз», «буки», «віди», «глаголь», «добро», «живіте», «земля», «єсть» тощо – такі у звуковому оформленні назви літер (букв), начебто пойменовані за найуживанішими словами, які починаються з цих звуків. Але поки що мовознавці не тільки не знайшли похідних від «аз» чи «буки», а й не дійшли спільної думки у витлумаченні значення й родоводу цих напівзагадкових позначень.

Дехто схильний вважати, що для кращого запам’ятовування просто обирали довільні співзвуччя за зразком старогрецького алфавіту, де назви літер втратили будь-яке змістове навантаження. Але тепер у нас дедалі частіше лунають голоси на захист смислового, свідомого вживання цих слів. І «аз», «буки», «віди» намагаються прочитувати закінченою фразою: «Я вмію розуміти слово».

Звичайно, письмо, а тим паче «улагоджена» азбука виникли в слов’ян значно пізніше від напівзагадкових позначень. Хоча люди на Русі ще до впровадження писемності «розуміли» й «гадали» за рисками й зарубками.

З того часу, як Кирило і Мефодій створили упорядковану слов’янську абетку, наші пращури, нарівні з греками й латинянами, почали користуватися гласними алфавітами – спочатку, можливо, глаголицею, а згодом і кирилицею, вже повністю пристосованою до слов’янської вимови.

Відтак з’являються перші перекладні, потім і самобутні книги, писані від руки на пергаменті (харатьї). Невдовзі цей дорогий матеріал для письма – спеціально оброблена шкура тварин (зберігся в народі вислів «спишу не одну шкуру») – витісняється зовсім новим, набагато дешевшим, але й менш міцним замінником – папером (від «папірус» –назва рослини з родини осокових). Та в простолюдді для письма ще довго вживається кора з берези – бересто.

Найдавніші письмові пам’ятки та літописи старанно уникають термінів «дерево» (виняток у «Слові Григорія Назіанина», ХІ ст.: «Древом розумним не вредися»), «бересто» (поодиноко вжито в прямому значенні в Кирила Туровського, єпископа ХІІ ст.) та інших, по суті, народних назв, бо церква всіляко боролася з мовною відокремленістю племен, повсякчас підтримувала авторитет штучної, але єдиної для всієї держави «книжної» – церковнослов’янської мови. Тому нам у спадок дісталося слово «КНИГА».

У різних народів перші тексти «карбувалися» на різному матеріалі: кам’яних стелах, глиняних плитах, навощених дощечках, грифельних таблицях, шматках тканини, папірусі, пергаменті та папері. То ж і спосіб нанесення знаків був неоднаковий: вирубували, витискували, продряпували, накреслювали, малювали фарбами. Але протягом століть користувалися первісною термінологією: «різати», «виводити риски», «дерево», «розуміти». Ці слова згодом так відмежувалися від свого первісного, конкретного, змісту, що стали просто символами, абстрактними поняттями на означення певного, найзагальнішого процесу, виробу.

Отже, рукописна книга в кожного народу має свою багатовікову історію й традицію. Удосконалювалися графічні системи знаків, виникали сталі алфавіти, урізноманітнювався почерк, орнаментом і малюнками оздоблювалися сторінки.

Шукання способів поліпшення рукописної книги велися в багатьох напрямках, але найпродуктивнішим виявилося розмноження тексту механічним способом.

Піонерами книгодрукування вважають китайців. Ще в VІ столітті вони почали вирізати слова й зображення на дерев’яних дощечках і робити з них чорно-білі відбитки. Цей спосіб друку називається ксилографією (від грецького слова «ксилон» – зрубане дерево). Він в усьому повторював рукописну манеру первісного відтворення тексту з деякими, зовсім незначними відмінами (різьблення робилося віддзеркалене), зате давав змогу діставати велику кількість відбитків – до 15 тисяч!

Друкована з «дошки» книга тривалий час зберігала по суті назву «дерево». Навіть тоді, коли в 1024 році в Китаї вперше застосували рухомі, окремо вирізані з дерева знаки - «букви», це нововведення ще більше узаконило правомірність уживаної термінології «деревного» походження.

До Європи відкриття зі Сходу просувалося повільно: папір проник аж через дев’ять віків(у ХІІ ст.), а ксилографічне друкування – ще пізніше (десь у 1400 році). Проте ці зерна людської цивілізації впали тут у родючий ґрунт і дали рясні сходи.

Поштовхом до розвитку в Західній Європі нового способу книговиробництва була зміна соціально-економічних умов. Відкидаючи освячені століттями деякі правила церкви, заперечуючи відстале натуральне господарство, новий клас, буржуазія, прагнув користуватися надбанням науки й техніки, довести свою вищість перед лінивими аристократами і записати свою перемогу «на сторінках історії».

Намагання молодої буржуазії вилились у справді загальноєвропейське суспільно-політичне й культурно-економічне піднесення, що нині відоме під назвою Ренесанс, або Відродження. Цей період тривав майже три століття, він покликав до життя велетнів думки і духу, людей виняткової енергії і широти інтересів. Серед видатних діячів епохи Відродження почесне місце належить німецькому гуманістові, славному «лицареві олов’яної літери» Йоганну Гутенбергу – ювелірові-різьбяру з міста Майнца. Йому пощастило здійснити найпотаємнішу мрію людства – зробити книгу надбанням найширших верств. Він перший у Європі запровадив лиття шрифту, набір текстових форм і друкування на верстаті. Гутенберг випустив у світ складені з рухомих олов’яних літер перші, відтворені новим механічним способом, видання «Біблії», «Донатів» та інших книг латинською мовою.

Слідом за Гутенбергом у ХV столітті розпочинається книгодрукування в Італії, Франції, Англії, Іспанії, Бельгії, Голландії та в слов’янських народів. Друкарський верстат на той час ще не звільнив майстрів від ручної праці: книги художньо оздоблювали фахівці заголовкових шрифтів – рубрикатори; майстри орнаменту та ілюстрації – ілюмінатори.

За рукописною традицією, у перших виданнях немає титульної сторінки та вихідних даних – не зазначено місця, дати випуску книги, назви друкарні. Тому всі першодруки, що вийшли від початку книгодрукування й до 1500 року включно, називаються інкунабулами (першодруками, які виготовлялися з набірних форм до 1500 р. включно. Назва – від латинського «ін кунабуліс» – у пелюшках, в колисці, тобто це видання раннього часу, «колискової доби»).

За приблизними підрахунками, інкунабул видруковано приблизно 10-12 мільйонів примірників, але збереглося їх значно менше, може, з півмільйона. Ці книги – еталон букіністичного придбання – нині надзвичайно рідко потрапляють до приватних колекцій.

«Біблія» сорокадворядкова (В–42) гутенбергового друку оцінювалась на одному з міжнародних аукціонів у 7 мільйонів австрійських шилінгів. Не менше коштують й інші інкунабули та книги першої половини ХVІ століття – палеотипи (від слова «палео» –старий, давній).

Привабливість першодруків насамперед у їхній первісній нехитрій красі. Колекціонери мало коли звертають увагу на їхній зміст: тут завжди на першому місці «давнина», художнє й поліграфічне оформлення, зовнішній вигляд книги, навіть кількість відомих примірників і відмінність між ними.

Видання венеціанського друкаря Альда Мануція (почав свою діяльність у 1494 році) та його нащадків ще й досі вражають читача своїм делікатним «кишеньковим» форматом, мальовничим світлим шрифтом – антиквою. За взірець було взято почерк Франческо Петрарки. Ті книги мали друкований знак-емблему із зображенням якоря, оповитого дельфіном, і написом «Festina lente» («Поспішай поволі»).

Нідерландська фірма Ельзевірів протягом майже 150 років (ХVI–ХVІІІ ст.) друкувала книги для європейського ринку мовами різних народів. Видано понад 500 томів – оригінальним, вдало підібраним шрифтом і зменшеним форматом. Співвітчизник Ельзевірів Плантен протягом трьох з половиною десятків років, починаючи з 1555 року, випускав літературу різного призначення. Та найбільшу славу він здобув виданням античних класиків.

Їхні твори виходили з науковими коментарями, в розкішній оправі, з майстерно виконаними гравюрами.

Французькі друкарі ХVI–ХVІІ століття Етьєнни працювали в Ліоні, Парижі та в Женеві. Вони видавали римських і грецьких авторів, видрукували ґрунтовні словники стародавніх мов. На їх рахунку – понад 1500 видань, складених чітким, спеціально виготовленим шрифтом, який дістав назву «королівського».

«Альдини», «ельзевіри», «плантени» та «етьєнни» – це, безсумнівно, коштовні й рідкісні книги. Але в кожній країні для збирача-патріота набагато більше значення мають вітчизняні першодруки. Так, нам рідніші й дорожчі палеотипи Георгія-Франциска Скорини, що побачили світ у Празі («Бібліа руска») та у Вільні («Апостол»), видання московської анонімної друкарні (з 1553 року) і шедеври російського першодрукаря Івана Федорова. Не можуть не цікавити нас і рідкісні видання Києво-Печерської лаври та перші зразки цивільного друку, запровадженого Петром І. Усе це – ті раритети й унікуми, що стають окрасою не тільки особистих колекцій, а й величезних державних бібліотек. Їх мало. Вони не лежать на поверхні. Тому кожен бібліофіл вважає за честь не просто виявити, дослідити, придбати й зберегти від загибелі нетлінні скарби своєї країни, а й дати їм друге життя – обнародувати, зацікавити ними якнайширше коло вчених, передати свою знахідку до фондів наукових бібліотек.

Невичерпними «колодязями мудрості» стали книжкові сховища нашої країни, такі як Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Національна Парламентська бібліотека України, Національна бібліотека України для дітей, Національна історична бібліотека України, Національна наукова медична бібліотека України, Державна бібліотека України для юнацтва, Харківська Державна наукова бібліотека імені В.Г. Короленка, Державна науково-технічна бібліотека України, Наукова бібліотека імені М. Максимовича Київського національного Університету імені Тараса Шевченка, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського, Наукова бібліотека Національного університету «Києво-Могилянська Академія», Універсальні наукові бібліотеки Вінниці, Донецька, Дніпропетровська, Харкова, Херсона, Хмельницького та інших міст України, а також централізовані бібліотечні системи міст України.

Книголюби існують з давніх часів. Без людей, захоплених книгою, одержимих книжковою пристрастю, не було б і найдавніших, відомих у світі, колекцій, таких як бібліотека єгипетського царя Осіманзіоса та єгипетське книгосховище у храмі Фта в Мемфісі. Ассірійський цар Ашшурбаніпал заснував у Ніневії бібліотеку ассіро-вавілонського клинопису, в якій налічувалося понад 30 тисяч глиняних табличок з текстами наукового та художнього змісту. Грецький правитель Пізістрат в Афінах (VІ ст. до н. е.) відкрив народну читальню. У ІІІ ст. до н. е. було створено славнозвісну Александрійську бібліотеку, яка тривалий час була основним науковим і культурним центром древньої Еллади. Основою першої в Римі бібліотеки, доступної тільки для знаті, стала захоплена Емілієм Павлом у ІІ ст. до н. е. трофейна колекція.

Найдавніші відомості про книгозбірні на Русі дають нам літописи та інші писемні джерела. Відомо, наприклад, що Ярослав Мудрий, списавши багато книг, поклав їх у церкві Святої Софії. І донині вчені шукають «велій скарб» київського князя: встановлено навіть, якими саме рукописами він володів.

Приваблива тема для наших істориків – шукання слідів бібліотеки Івана Грозного. На сьогодні вже визначено її обсяг і зміст – лишається тільки знайти її. Великими книголюбами були передові державні й культурні діячі ХVI століття. Їхні бібліотеки стали зразком для наслідування наступним поколінням, які поставили книгу на службу науці, а не релігії. 

Після указу Петра І про збирання «древних лет на хартиях и бумаге церковных и гражданских летописцев, степенных, хронографов и др.» відкривається новий етап у колекціонуванні. 

Відтоді починається характерний для ХVIІІ і першої чверті ХІХ століття процес створення великих книжкових зібрань.

Терміном «букініст» ми, як і всі європейці, зобов’язані французам. Запозичене ними в англійців слово «бук» увійшло в термін «букін» (старовинна, держана книжка) та «букініст» (торговець старими книжками). Звідти вже ця назва була взята іншими мовами.

Професіонали-букіністи вперше з’явилися в Німеччині. Їхній родовід починається з Лейпцігського ярмарку 1564 року, коли вперше було складено каталог привезених на продаж книг: тут значилась не тільки поточна література, а й видання попередніх років. Цим досвідом згодом користувалися на щорічних торгах у Франкфурті-на-Майні, Парижі, Лондоні й Амстердамі. Проте країною букіністики і букіністів судилося стати Франції. І тепер на берегах Сени в Парижі можна побачити класичного букініста.

Французький письменник-академік Андре Моруа, який створив поетичну оповідь про своє улюблене місто – Париж, так описує це місце: «На обох берегах уздовж усього надбережжя Ви побачите рундуки букіністів. Ви на це сподівалися: вони становлять частину Парижа Вашої мрії». Звичай розкладати книжки на парапетах сягає углиб ХVIІ століття. Привілей букіністів пережив усі примусові укази. «Пристанемо на те, – сказав Анатоль Франс, – що оскільки Сена – справді ріка слави, то виставлені вздовж надбережжя рундуки з книгами гідно увінчують її...» Справді, в цьому мальовничому куточку Парижа понині збираються «класичні» букіністи – люди, які найприємніші у своєму житті хвилини проводять із старою книгою в руках. Для них не має значення, придбають вони тут рідкісне видання, зроблять для себе якесь відкриття чи, може, просто відведуть душу, гортаючи сторінки пожовклих од часу видань.

... Ореолом таємничості й чарівності огорнута ця давня й захоплююча професія і в нашій країні.